Маупівська пошесть

Про видання “Персонал” і “Персонал плюс” мені довелося багато читати і чути. І лиш нещодавно я таки натрапив на два 16-сторінкових примірника “Персоналу плюс”. Безпосередня реакція після ознайомлення: захотілося вимити руки, що я і зробив.

Перше, що вражає: практично параноїдальна спрямованість видання, його зацикленість на одній переважаючій тематиці. Колись було вже таке, під час громадянської війни: широко було поширено гасло “Бий жидів, спасай Росію”. Що вже точно можемо сказати: жидів перебили багато, ось тільки Росію не спасли. Одразу попереджаю, що надалі буду застосовувати більш політкоректний термін – євреї. Цікаво, що при практично тваринній ненависті до цього народу, видання, що я опанував, теж застосовує це слово. Хоч за це спасибі.

Друга заувага. Мені, українцю, стає гидко і соромно. Гидко від змісту думок авторів дописів у редакцію цієї газетки. Соромно, бо вони весь час торочать про свою українскість. Мене ображає, що за визначенням я належу до тієї ж нації, що й вони.

Я родом з Вінниці. Зовсім не в силу цього відчуваю глибокий пієтет до свого земляка Михайла Коцюбинського. Ніжний, людяний талант цього подільського генія зачаровує вже не одне покоління. Один з найбільш трепетних його творів – “Він іде” – ще хлопчиком впав в мою душу. Фантастичний опис передчуття погрому, біль душі Естерки робили мене на якийсь час євреєм. На спогад приходить висловлювання Іллі Еренбурга з його мемуарної тетралогії: “Для мене оповідання українського письменника Коцюбинського подвійно дороге - і тому, що я розумію муку Естерки і тому, що автор оповідання - не різник Абрум, а Михайло Михайлович, син Михайла Матвійовича і Гликери Максимівни.”

Серед української інтелігенції сприймалось за сором бути антисемітом. Не треба тільки згадувати Шевченка і Франка. Не були вони юдофобами. Шевченко був одним із організаторів акції на захист звільненого з роботи петербурзького журналіста Грінберга. Хтось згадує гнобителів-євреїв у “Бориславі сміється”. Та хіба образ Калитки робить його автора україножером?

Пригадуються спогади про старшого з Булгакових, учня 1-ї Київської гімназії у славнозвісному жовтому корпусі. Перед початком випускних екзаменів він зібрав всіх учнів-випускників, окрім євреїв. На сходці було домовлено, що кожен із змовників отримає на екзаменах хоч одну четвірку. Керівництву гімназії тоді не залишиться нічого іншого, як не заважати здібним юнакам-євреям отримувати золоті медалі. А за законами того часу ці хлопці йшли поза квотою, що встановлювалася на граничний відсоток студентів-євреїв у вузах того часу.

Був побутовий антисемітизм, були погроми. Але погроми організовувалися певними політичними силами. Щоб виявити дійсну глибину ставлення простого люду в Україні до своїх співгромадян-євреїв, варто згадати знамениту справу Бейліса. Присяжні знаходилися під великим тиском офіціозу, прокурорів. Самі присяжні були звичайними простолюдинами, яких багато хто і тоді, і зараз апріорі відносив до стану атисемітів. Вердикт присяжних після довгих і тяжких роздумів був одностайний: Бейліс не винний. Почуття власної гідності, християнське виховання перемогло в цих людях. Саме вони були дійсними носіями українського “я”, а не маупівський вождь Георгій Щокін.

Коли ми врешті-решт повністю перейдемо до європейського визначення нації, де під цим розуміють політичний зміст? Ми всі – українці. І я, і моя дружина, за етнічним походженням - росіянка, і Мустафа Джамільов, і Рауль Чілачава, і Григорій Суркіс. Саме про всіх нас в першому реченні нашого Основного Закону - Конституції говориться: “Український народ, громадяни України всіх національностей”. Ще раз вдивіться в ці два слова – «український народ». Не «народ України», не «населення України». А ось етнічне походження у нас може бути різним. Хто – українець, хто - кримський татарин, хто – грузин, а хтось – єврей. Для кожного з нас Україна – Батьківщина.

В Росії мені дуже тяжко було переконати співрозмовників, що моя дружина Тамара, в дівоцтві Лаврова, є українкою. Але тепер я бачу, що і в Україні деякі не розуміють цього. Подивіться як позначається громадянство в паспортах інших країн – “Nationality”. Ми і тут маємо лаштувати собі український велосипед. Ми ставимо зверху право нації, а вже потім - право людини. А має бути все це в одній площині: право нації і право людини. Одночасно у нас у більшості людей зневажається поняття “націоналізм”: вславлюється патріотизм. Хоча це категорії одного порядку. Чи варто забороняти людині любити свою націю? Головне, щоб людина з повною повагою ставилася до інших націй. Кожен з нас любить свою матір, проте чи дає це нам право зневажати інших матерів? Аж ніяк. Коли людина починає говорити про переваги своєї нації, а не про її відмінності, починається “шовінізм” – зверхність однієї нації перед рештою. Патріотизм є різновидом цих властивостей, але в даному випадку мова, мабуть, про любов до нації в політичному плані. До того, що ми всі – люди різного етнічного походження – називаємо Батьківщиною. Та для всіх нас вона одна – Україна.

Антисемітизм, як певне забарвлення шовінізму, є підвидом більш широкого поняття – ксенофобії. Ксенофобія – це хворобливе несприйняття чогось іншого, несхожого, ненависть до іноземців. Я пам’ятаю спогад свого батька про його дитинство. За кольором волосся і пігментацією шкіри він був близькій до альбіносів. І от, малим, коли він грав зі своїми однолітками, йому нерідко перепадало на горіхи. Коли всі ігри закінчувалися - лунало: “Бий білого!” Він був не такий, і це викликало певне упередження. Євреї, люди іншої віри, абсолютно несхожої мови, певного роду занять – були часто-густо об’єктом саме цієї невмотивованої упередженості. Найбільше це зустрічалося в складні часи держави і народів. Пам’ятаєте відоме висловлювання: “Коли у правителів країни болить живіт, євреям ставлять клізму.”

Гортаю сторінки цього “Персоналу плюс” і не збагну, чому в його назві фігурує слово “плюс”, якщо це - суцільний мінус. Ці огидні людці – яременки, уляничі, щокіни – визначають серед нас євреїв. Все це так нагадує мавп у зоопарку, що вишукують бліх одна у одної. Дай їм волю - вони завтра на багатьох начеплять жовті зірки Давида, а післязавтра відкриють у нас концтабори. Антисемітизм починається саме з цього – перераховування і вишукування. Була така притча за радянських часів. Зустрічаються двоє керівників: радянський та американський. Американець каже: “А у вас є антисемітизм”. Наш відповідає: “Та звідки? Он у мене на заводі 18 чоловік ІТРівців – євреї”. Той у відповідь: “Оце і є – антисемітизм. Я, наприклад, не знаю скільки у мене працює євреїв, бо мене це не цікавить”.

Від цих, вибачте за вираз, “вчених” тхне смородом середньовічної інквізиції. Їх дивує, чому стільки євреїв бізнесменів, журналістів, письменників etc. То будьте відверті - забороніть євреям займатися цими речами, скажіть, що у нас є люди першого сорту – українці, і є також люди другого сорту – євреї. Запропонуйте їм їхати куди завгодно, але назавжди. Їхніх дітей не пускайте в університети. Будьте послідовні. І тоді, як від чуми, від нас відвернеться весь світ. Забудьте про Конституцію, про права людини. Якщо євреї-гості в нашій країні, то і ставтеся до них, як до гостей. З повагою, пошаною. Якщо це не так - тоді вони такі ж, як ми. І мають рівно стільки ж прав, скільки має їх пан Щокін.

Боротися з цими печерними антисемітами повинні не Кацман, Левітас та їх видання. Саме ми маємо нищити цю нечисть. Нищити словом, тягнути їх до суду. А ми всовіщуємо їх. Коцюбинський при всьому своєму непоказному демократизмі ніколи б не редагував “Сільських вістей”. Не каламутьте чисту воду боротьби з режимом яременківським брудом юдофобських дописів. Ось пан Щокін ділить нас на чистих і нечистих. В його прихистку пан Червоній, Левко Лук’яненко і інші борці за чистоту раси. А ось Рибачук, як на нього, єврей. І з Тимошенко треба розібратись. Мати у неї, начебто, арійка, а от з батьком треба розібратись, це вже точно. І почнуть перевіряти, принишкнуть коло шпарини у дверях.

Чому ми соромимося дати відкоша цим маупівськам мерзотникам? А вони лізуть зі своїми дослідженнями: 285 членів нашого парламенту – євреї, наш вищий законодавчий орган перетворюється на кнесет. Ну, а якщо навіть дійсно це так, то хто їх обирав: громадяни Ізраїлю, чи ми, українці! Так і хочеться порадити цим «персоналіям»: напишіть чорним по білому в Конституції – євреї не мають права бути обраними до Верховної Ради. І кожного кандидата в депутати перевіряти, чи він, борони Боже, не обрізаний. До сьомого, чи краще сорок сьомого коліна перевіряти предків кандидатів – чи не належать вони до роду ізраїлевого. Німці в тридцятих роках вже міряли черепи. Знов-таки, євреїв перебили предостатньо, а свого третього рейху не зберегли.

Чому ми даємо право цим паскудникам торкатися нас своїми масними руками? Адже це тільки початок. Комусь дуже не подобаються кримські татари - візьмуться за них. Потім - за мадяр та румунів. Полякам треба не забути минулого, і навіть Гофман своїм “Огнем і мечем” не відбілить їх. Росіян багато – то їх теж треба «просіяти» і перевірити на всхожість? Врешті-решт, серед нас, українців, проведуть чистку. Вони ніколи не зупиняться. Тому пану Щокіну і всій його камарильї варто надавати по щокам, щоб їх не била антисемітська істерика. Тільки бити словами, бо інакше вони заволають на весь православний і греко-католицький світ: “Наших б’ють”.

Добро має бути з кулаками. Віктор Платонович Некрасов, наш земляк, вчив нас цьому. В одному і тому ж номері “Нового міра” поряд з його блискучим панегіриком Андріївському узвозу було його ж таки есе “Об антісємітізмє”. Прочитайте його. Воно актуальне і зараз. Некрасов наводить слова Луначарського: “антисемітизм – лакмусовий папірець справжнього більшовика”. Не знаю, як щодо більшовиків, але ми, українці, повинні мати імунітет від цієї вошивості. І як від чуми, сахатись від всієї маупівської наволочі.